Мені 34 роки і я мама 2-х чудовий малюків. Я живу в Харкові, але дуже часто буваю в Сумах, оскільки в Сумах живуть наші родичі. Координатор волонтерського центру SVC запропонувала мені взяти участь у проєкті "Чарівні ниточки", на що я із задоволенням погодилася. В'язання - хобі всього мого життя. А волонтерство заразливе:). Я дуже рада, що займаючись улюбленою справою, можу допомагати діткам з онкоцентру і малюкам з Будинку малятка.

Волонтерською діяльністю займаюся трохи більше року. Я вважаю, що в такі скрутні часи людям (особливо вразливим групам) необхідна допомога, і для мене волонтерство - це, насамперед, моральний обов'язок перед самим собою і перед суспільством. З початку мого волонтерського шляху я зрозумів, що мені подобається робити добрі справи і допомагати людям. Нині волонтерство відіграє в моєму житті дуже значну роль, і навіть попри завантажений робочий графік, я все одно знаходжу час на це. Роблячи добрі справи, я відчуваю, що навіть одна маленька людина може стати частиною чогось великого і доброго в цьому світі.

Привіт. Мене звати Наталя. Навчаюся на 4 курсі Запорізького Національного Університету, спеціальність психологія. Про себе можу сказати: творча особистість і постійно в метушні. Хочеться і там і там, і те і це. 20 років прожила в Запоріжжі, працювала з підлітками. І саме там виникло бажання бути волонтером. Для мене важлива заповідь Тікун Олам (Удосконалення світу). Але щоб змінити світ на краще, треба почати з себе і бути прикладом для інших. Тому я намагалася, за можливості, брати участь у різних волонтерських проєктах та акціях. Цього року переїхала жити до Сум, і найперше, про що подумала - треба дізнатися, що можна зробити тут, у Volunteer Community і в Хеседі в принципі. Я - волонтерка тому, що мені важливо принести користь цим людям, цій громаді, цьому місту. Найкраща подяка для мене - це вогник в очах підопічних. Заради їхнього простого "дякую" вже хочеться звернути гори.

Анастасія - мама особливої дівчинки. "Моя історія волонтерства почалася не з діагнозу моєї дитини. Тому що на той момент, я, як і будь-яка мама, шукала "чарівну" таблетку, шукала лікарів, клініки, які можуть допомогти моїй дитині. Нам із донькою 2014 року довелося покинути рідне місто у зв'язку з непростою ситуацією в Україні та переїхати до м. Суми. Коли лікарі в один голос сказали, що для нас єдиний вихід - школа-інтернат, - я сама повірила в це. І побачила все зсередини. Як навчаються діти з особливими потребами, ставлення до них. Я бачила різних мам і тат. Таких розгублених і не дуже. Ці діти перебувають у своєму світі - світі нечуючих людей. Мені так захотілося розширити їхній кругозір і показати їм інший світ. З цього почалася моя волонтерська діяльність. Я знаходила можливість і почала організовувати екскурсії, майстер-класи, робити спільні заходи з дітьми, які чують. Ми з чоловіком перевела нашу доньку до загальноосвітньої школи. Це рішення було дуже складним. Ми за інклюзію. Ми за єдиний світ для всіх. Не хочеться, щоб світ ділився для тих, хто чує, і для тих, хто не чує. Він один для всіх!"

Мене звуть Марина і мені, здається, 23 роки. Принаймні, так написано в якомусь документі під назвою "паспорт". Чесно кажучи, я не відчуваю себе на цю, в моєму випадку, суб'єктивну цифру. У шкільні роки було якось зрозуміло і просто. Якщо тобі 5 років, то в тебе обов'язки - прибрати за собою іграшки, помити за собою тарілку, зробити домашнє завдання з підготовки до школи. Якщо тобі 10, то - вчитися, мити посуд, прибирати, доглядати за домашніми тваринами. Якщо тобі 15 - ... теж начебто зрозуміло. І час ішов правильно, однією лінією, приблизно з однією швидкістю, все було саме в ту хвилину, в яку має бути. Але з певного етапу мого життя це стало вже не так. Лінія викривилася, дала тріщини і з'явилися глухі кути в "назад". У той час моє життя перевернулося. Точніше, його перевернули, можна навіть сказати, його "впустили", і, хочеться сподіватися, що лише для того, щоб я змогла встати і "зайняти позу" - таку, яка мені подобається. Коли потяг мене привіз до Сум (я досі не знаю, чи була я в цьому потязі пасажиром, чи його машиністом), я відкрила для себе нові простори. Не у фінансовому чи матеріальному плані, а в моральному. У цьому місті я зараз відчуваю свій дім. Не тому, що там близькі мені чоловічки (їх заведено називати батьками, але для мене вони більше, ніж просто батьки). А тому, що там живуть люди, які вперше мене побачили восени 2014 року і прийняли у свій дім як рідну, неначе вони мене знають із тих часів, коли я вважала, що в космос можна потрапити, коли тебе підкидають над головою. Наше спілкування почалося з банальної допомоги. Допомоги для людей, яких вони бачили вперше, які просто потребували. До хорошого швидко звикаєш. Але звикаєш не тільки отримувати, а й віддавати, що далеко не менш важливо. Віддавати/поділитися/дарувати щось нужденним - це стало моєю звичкою (мушу сказати, дуже хорошою звичкою). Адже, хто, якщо не ми?! Хто, якщо не я?! Кому, якщо не їм? Коли, якщо не зараз?!

Мене звати Костянтин, і я займаюся волонтерською діяльністю вже понад рік. Можливо, я міг би почати це робити раніше, але раніше не усвідомлював її як таку. Для мене дуже важливо мати можливість хоч чимось допомогти в такі важкі часи. Волонтерство допомогло мені вийти з особистої кризи. Можна сказати, що воно було для мене як свіже повітря. Спочатку я думав, що мій внесок - це всього лише крапля в морі, але згодом усвідомив, що море складається з безлічі таких крапель і є величезною силою. Силою, яка робить добрі справи і допомагає іншим. Давним-давно я подивився цікавий фільм під назвою "Плати вперед". Ця трагічна історія заінтригувала мене своєю ідеєю. Суть фільму полягає в тому, що на уроці дітям задали домашнє завдання - придумати систему, яка допомогла б людям покращити життя. Маленький хлопчик вигадав систему допомоги людям, яка полягала в тому, що він безоплатно робив три добрі справи для трьох різних людей, з однією умовою: кожен із цих трьох людей має зробити те саме для трьох інших незнайомців. Я можу встановити паралель із моїми відчуттями. Я знаю, що мій особистий внесок у волонтерську діяльність не буде марним. Він знайде своє місце в цьому світі й обов'язково стане в пригоді комусь.

Мене звати Марина Салтанова, мені 57 років. Я відчуваю, що в мені є сили і потреби допомагати слабшим, які потребують моєї допомоги. Я знаю, що я не пунктуальна, але проєкти, які підібрала для мене моя координаторка, мені дуже підходять. У них я можу реалізовуватися, допомагати дітям, літнім людям і тваринам і відчувати своє місце, радість від зробленого і важливість своїх вчинків.

"Волонтерство, в моєму розумінні, - це порив душі! Коли ти усвідомлено готовий ділитися своїм часом, знаннями, теплом і любов'ю. Це неможливо вмістити в який-небудь термін. Це просто має виходити зсередини, бути тим світлом, яке тебе рухає і змінює реальність на краще", - каже Тетяна про волонтерство. І не тільки на словах!

Волонтерська родина Шкут - Володимир, Олена та їхній онук Матвій. Активні, ініціативні та чудові люди з м.Шостка. Вони дуже багато роблять для єврейської громади міста. Володимир самотужки приводить до ладу обидва єврейські кладовища. Косить там траву, домагається від міської влади спилювання аварійних дерев. Отримує на Новій пошті посилки. Стежить за порядком у приміщенні, яке орендує громада. А це і поточний ремонт, і квіточки навколо офісу. А його дружина Олена допомагає йому в усьому.

Привіт. Я Настя Козацька. Мені 18 років. Я навчаюся в коледжі мистецтв на 3 курсі. Займаюся волонтерством 3 роки. Оскільки я творча людина, мені дуже подобається співати на благодійних заходах і допомагати в організації подібних заходів.

"Хіба це не найкраще, що може робити людина - поширити навколо себе трохи щастя?" На даний момент моя професія - мама 2-х чудових дітей. Уже понад 2 роки я усвідомлено і постійно займаюся волонтерством. Я чітко для себе вирішила обрати один волонтерський напрямок - і обрала допомогу "Будинку малятка". Кожні вихідні я в гостях у дітей. Силами небайдужих сумчан ми оновили дитячий майданчик, замінили старі вікна на нові пластикові, висадили кілька квіткових клумб, обладнали кабінет психолога і багато, багато іншого. "Я рада, що знайшла себе. Я щиро рада, що моя допомога потрібна і навколо мене є люди, готові підтримати і допомогти."

Одного разу, я поставив собі запитання, чому я волонтер? На це запитання можна знайти багато відповідей. Ну, по-перше, - я молодий і енергійний, що важливо для волонтера. По-друге, мені подобається бути необхідним людям будь-якого віку. По-третє, - мені приносить задоволення бачити результати від підтримки та допомоги, яку я даю літнім людям. А, по-четверте, - я заряджаюся позитивом від спілкування з дітьми. Твори добро на всій землі, Воно повернеться знову до тебе. І милосердя серед людей Планету зробить сильнішою!