Мене звати Любов, свою волонтерську діяльність я розпочала чотири роки тому. Саме тоді я вперше на одному з благодійних заходів у Сумах почула про волонтерський центр. Долучившись до вокально-театрального колективу "Авів", я почала брати активну участь у концертах та різноманітних волонтерських заходах. Так почалася моя волонтерська діяльність. Згодом я дізналася, що тут є багато різних, цікавих проєктів. Мені запропонували спробувати себе в ролі волонтера-аніматора. Це заняття мені дуже сподобалося, навіть сама від себе не очікувала, що волонтерство може бути таким веселим, різноманітним і творчим. Почуття того, що в житті є сенс, є істина, що є щось таке, як душа, яка потребує творення чогось прекрасного у світі - це і спонукає мене займатися волонтерством. Адже справді, це просто "нереально", що ми можемо зробити свій внесок, справді вагомий, і зробити цей світ кращим, покращити чийсь настрій, а значить здоров'я та життя, прекраснішим! Ми можемо вплинути на світ! Додати в нього світла! Це і мене зсередини підсвічує. У свій вільний час поїхати гратися з дітьми - це чудово не тільки для них, а й для мене.

Усім привіт! Мене звати Олександр, я - людина, яку не потрібно довго просити про допомогу. Якщо в мене є можливість, я із задоволенням допомагаю. Волонтерство стало для мене своєрідною мантрою добра, яка допомагає почуватися трохи краще. Після початку війни в Україні в мене побільшало вільного часу, тому я став більше займатися волонтерською діяльністю і допомагати іншим. Я добре розбираюся в техніці і з радістю допомагаю налаштовувати планшети, ноутбуки та інші гаджети. Розвантажити автомобіль вагою в 10 тонн для мене також не становить проблеми. Хто, як не ми, маємо допомагати одне одному, особливо коли маємо час і бажання це робити. Для мене волонтерство - це "кармічний кайф", можливість робити добро тут і зараз!

Волонтерська родина Шкут - Володимир, Олена та їхній онук Матвій. Активні, ініціативні та чудові люди з м.Шостка. Вони дуже багато роблять для єврейської громади міста. Володимир самотужки приводить до ладу обидва єврейські кладовища. Косить там траву, домагається від міської влади спилювання аварійних дерев. Отримує на Новій пошті посилки. Стежить за порядком у приміщенні, яке орендує громада. А це і поточний ремонт, і квіточки навколо офісу. А його дружина Олена допомагає йому в усьому.

Мене звати Марина Салтанова, мені 57 років. Я відчуваю, що в мені є сили і потреби допомагати слабшим, які потребують моєї допомоги. Я знаю, що я не пунктуальна, але проєкти, які підібрала для мене моя координаторка, мені дуже підходять. У них я можу реалізовуватися, допомагати дітям, літнім людям і тваринам і відчувати своє місце, радість від зробленого і важливість своїх вчинків.

Ця дивовижна людина - чоловік у самому розквіті років, волонтер з дивовижним почуттям гумору, завжди готовий прийти на допомогу іншим. Чоловік із "золотими руками", який допомагає нашим підопічним впоратися з побутовими проблемами. Він завжди знаходить час і бажання прийти на допомогу іншим. Його знайомство з волонтерством почалося як учасника-підопічного проєкту з навчання комп'ютерної грамотності "Skype". Регулярні заняття з волонтерами дали чудовий результат - він навчився користуватися ПК і смартфоном. І це було тільки початком. Він прийняв рішення, що він також може бути корисним, і в нього виникло бажання стати волонтером і допомагати іншим. І він це робить із великим задоволенням. Беручи участь у різних волонтерських акціях, як-от "День Добрих Справ", відвідування собачого розплідника, реабілітаційного центру для людей з обмеженими можливостями "Спільнота", бере участь у прибиранні єврейського кладовища. Але його основна волонтерська діяльність - це допомога в дрібному побутовому ремонті. Багато самотніх людей не можуть впоратися зі своїми побутовими проблемами і він із задоволенням допомагає їм. Він яскравий приклад ініціативності та активної життєвої позиції. Євген часто каже: "Хто, як не я? Я сам не молодий, хоча поки що все в домі роблю самостійно, але, природно, настане той момент, коли і мені знадобитися допомога, я і впевнений, що цю допомогу я отримаю. Я відчуваю себе потрібним і затребуваним. Волонтерство наповнило моє життя сенсом. Особисто для мене це дуже важливо і потрібно!

Мене звуть Марина і мені, здається, 23 роки. Принаймні, так написано в якомусь документі під назвою "паспорт". Чесно кажучи, я не відчуваю себе на цю, в моєму випадку, суб'єктивну цифру. У шкільні роки було якось зрозуміло і просто. Якщо тобі 5 років, то в тебе обов'язки - прибрати за собою іграшки, помити за собою тарілку, зробити домашнє завдання з підготовки до школи. Якщо тобі 10, то - вчитися, мити посуд, прибирати, доглядати за домашніми тваринами. Якщо тобі 15 - ... теж начебто зрозуміло. І час ішов правильно, однією лінією, приблизно з однією швидкістю, все було саме в ту хвилину, в яку має бути. Але з певного етапу мого життя це стало вже не так. Лінія викривилася, дала тріщини і з'явилися глухі кути в "назад". У той час моє життя перевернулося. Точніше, його перевернули, можна навіть сказати, його "впустили", і, хочеться сподіватися, що лише для того, щоб я змогла встати і "зайняти позу" - таку, яка мені подобається. Коли потяг мене привіз до Сум (я досі не знаю, чи була я в цьому потязі пасажиром, чи його машиністом), я відкрила для себе нові простори. Не у фінансовому чи матеріальному плані, а в моральному. У цьому місті я зараз відчуваю свій дім. Не тому, що там близькі мені чоловічки (їх заведено називати батьками, але для мене вони більше, ніж просто батьки). А тому, що там живуть люди, які вперше мене побачили восени 2014 року і прийняли у свій дім як рідну, неначе вони мене знають із тих часів, коли я вважала, що в космос можна потрапити, коли тебе підкидають над головою. Наше спілкування почалося з банальної допомоги. Допомоги для людей, яких вони бачили вперше, які просто потребували. До хорошого швидко звикаєш. Але звикаєш не тільки отримувати, а й віддавати, що далеко не менш важливо. Віддавати/поділитися/дарувати щось нужденним - це стало моєю звичкою (мушу сказати, дуже хорошою звичкою). Адже, хто, якщо не ми?! Хто, якщо не я?! Кому, якщо не їм? Коли, якщо не зараз?!

"Хіба це не найкраще, що може робити людина - поширити навколо себе трохи щастя?" На даний момент моя професія - мама 2-х чудових дітей. Уже понад 2 роки я усвідомлено і постійно займаюся волонтерством. Я чітко для себе вирішила обрати один волонтерський напрямок - і обрала допомогу "Будинку малятка". Кожні вихідні я в гостях у дітей. Силами небайдужих сумчан ми оновили дитячий майданчик, замінили старі вікна на нові пластикові, висадили кілька квіткових клумб, обладнали кабінет психолога і багато, багато іншого. "Я рада, що знайшла себе. Я щиро рада, що моя допомога потрібна і навколо мене є люди, готові підтримати і допомогти."

Мої діти ростуть у єврейській громаді. І я усвідомлюю, як багато громада дає мені та моїй родині. Я відчуваю потребу і бажання допомагати іншим і просто бути вдячною за все, що робиться для мене. За можливості, перед єврейськими святами в рамках проєкту "Свято в кожну домівку" я розношу подарунки нашим самотнім підопічним. Разом із моєю мамою я є волонтером у проєкті "Старший брат". Але моя найбільша любов - це проєкт "Бабусині рецепти", де я готую разом зі своїми дітьми. Дякую за можливість допомагати іншим і отримувати від цього задоволення.

"Волонтерство, в моєму розумінні, - це порив душі! Коли ти усвідомлено готовий ділитися своїм часом, знаннями, теплом і любов'ю. Це неможливо вмістити в який-небудь термін. Це просто має виходити зсередини, бути тим світлом, яке тебе рухає і змінює реальність на краще", - каже Тетяна про волонтерство. І не тільки на словах!

Одного разу, я поставив собі запитання, чому я волонтер? На це запитання можна знайти багато відповідей. Ну, по-перше, - я молодий і енергійний, що важливо для волонтера. По-друге, мені подобається бути необхідним людям будь-якого віку. По-третє, - мені приносить задоволення бачити результати від підтримки та допомоги, яку я даю літнім людям. А, по-четверте, - я заряджаюся позитивом від спілкування з дітьми. Твори добро на всій землі, Воно повернеться знову до тебе. І милосердя серед людей Планету зробить сильнішою!

Мене звати Олена, я координаторка нового волонтерського проекту "Остання адреса в Сумах". Суть цього проєкту - у встановленні пам'ятних табличок, присвячених жертвам політичних репресій у Радянській Україні, на фасадах будинків, де ці люди проживали перед арештом. Я історик за освітою і не могла залишитися байдужою до цієї ініціативи. Моя робота над цим проєктом стала невід'ємною частиною мого життя і професійною пристрастю. Я приділяю цьому проєкту величезну кількість часу та енергії, бо я вірю в його важливість і необхідність. Це важливо і потрібно, тому волонтерство займає величезну кількість мого особистого часу. Буде чудово, якщо кожен, хто поділяє наші ідеали та цінності, приєднається до нас. Волонтерство в цьому проєкті відкриває можливість зробити реальний внесок у наше суспільство і допомогти зберегти пам'ять про тих, хто постраждав від політичних репресій.

Перші волонтерські активності були ще в шкільні роки, більш систематично почав займатися волонтерською діяльністю після початку повномасштабного вторгнення. Мені подобається допомагати людям. Водночас я отримую задоволення, як від самого процесу допомоги, так і від вдячності людей, блиску очей та їхніх посмішок (навіть якщо вони не вдячні, а буває й таке). До того ж волонтерство - це спосіб познайомитися з новими, крутими людьми, які залюбки діляться своїм досвідом, а головне - це цікаво і завжди по новому. На початку війни волонтерство займало значну частину мого вільного часу. Нині в моє життя повергулась робота, творчість і трохи навчання, а волонтерська діяльність лише доповнює цей потік справ, можливо не так часто, як хотілось би, але воно є. Що дає мені волонтерство? Перше, що спадає на думку - це задоволення від того, що я маю можливість творити добро. Мене завжди тішить можливість чимось допомогти людям, також є відчуття причетності до втілення глобального проєкту.